“Готелі”
виконують Руслана Лижичко та Юрій Покальчук
автор тексту Юрій Покальчук
Редкий случай - когда исполнители уже звезды, уже давно в музыкальной индустрии, а архива у Клипмейкера на них нет... Достать "звезд" обитающих на своих Олимпах невозможно
Тогда значится берем-приглашаем актрису (с которой давний контракт) и снимаем. Все в один день, даже в один час уложились....
А на сцене Юрко Покальчук и Руслана Лижичко
Проект "Е" - Готелі (2003)
... У кліпі – портрет Львова в профіль його готелів. Очима із номера навпроти...
Особливістю кліпу є те, що в ньому грає найулюбленіша актриса Кліпмейкера Наталія З. - він знімає ії вже більше десяти років, вона грає в кліпах від "раннього" "Скрябіна" до "пізнього" "Океану Е..."
Юрій Покальчук - Юрку, для вас проект “Але час, як ріка” - це...
- Є кілька моментів. Сама назва проекту має два значення для мене: перше – це рядок із мого вірша. Тобто я маю за честь те, що мій друг "Джон" назвав проект саме моїми словами. З другого боку, тут є глибший сенс, і це невипадково. Бо цьому проекту є дуже багато років. Олег є знаним музикантом в Україні, і тому не дивно, що в проекті є низка “зірок” української естради. До речі, їх спеціально не запрошували, - то є друзі Олега. (Присутній під час інтерв'ю "Джон" зробив маленьке зауваження: “Юрку, тут, певно, треба сказати, що “зірки” року, а не естради”. Юрко, в свою чергу, погодився: “Так, бо естрада – то всякі там коміки та жартуни”. – М.Т.) І цілком закономірно, що одного разу він вирішив зробити такий підсумковий момент на якомусь етапі. Думаю, перший підсумок – це дуже добре, за ним буде другий, третій та багато інших. Але. Важливий момент самого Часу. Бо минають роки, а коли ти не маєш часу зробити якийсь підсумок, то він так і спливає... Час від часу треба спинятися. А час, як ріка, - утіка, протіка...
- Ви берете участь у проекті не лише як автор текстів, але й як співак.
- Так. Я працюю з Олегом майже вісім років, як кажуть, поруч, пліч-о-пліч, створивши групу “Вогні Великого Міста” разом із Юрком Дудою (він зараз у своїй далекій Німеччині). В альбомі є одна річ, яку я виконую, називається “Адам”. Вона була написана одного разу в присутності Олега за п'ять хвилин, але цьому передували Час і оце розуміння один одного. Ми приїхали до мене о п'ятій годині ранку (машиною до Києва), собі сіли, і він каже: “Я тобі поставлю одну музику, ти послухай”. Я послухав і сказав: “Це моя музика. Зараз сяду і напишу слова”. Сів і написав. До речі, я написав два тексти. Звісно, таке не трапляється часто. Це випадок. Як кажуть, думання в унісон. Це такий дуже характерний приклад. Якщо ти однодумець і в естетичному плані, і в людському, і в моральному, то одного разу може трапитися й таке. До речі, на задану музику написати текст дуже важко: ти мусиш влучити в ритм, ти ідеш проти себе, але коли музика раптом стає частиною тебе, вона є абсолютно твоя, то... це зробити легко.
- Для того, аби думати в унісон, звісно, потрібно пройти довгий шлях поруч із тією людиною. А як усе почалося?
- Історія майже дивовижна. Насправді, я спершу колєгував із Міськом Барбарою, і ми одного разу всі разом поїхали в Польщу. Я їхав як письменник (було чотири Юрії: Андрухович, Винничук, Іздрик і я), мав читати вірша, а “Мертвий Півень” мав грати з десяток пісень на поезію Андруховича. Ми з Міськом жили в одній кімнаті (завжди в мене всі збираються, я вже так звик), то я й кажу: “Давайте я вам прочитаю якийсь віршик, ви хоч почуєте, як я вірші читаю, бо зробили мені якийсь бек...” Після другої пляшки мінеральної води, коли всім стало добре, це було пів на дванадцяту, я точно пам'ятаю, я почав читати вірші. І "Джон" сказав: “О, тембр. Чекай, чекай...” Отож, якщо у Варшаві у мене був бек-вокал, то в Любліні я вже співав сам, і ми, пам'ятаю, коли приїхали додому, першою справою помчалися в студію, де я записав перші свої дві пісні. І, власне, те, що я потрапив до вокалу - це заслуга "Джона".
Він якось мені сказав: “У цьому діапазоні є все. Тобі не треба наверх, тобі не треба нижніх. Є багато голосів, але тембр є спеціальний. Ти його маєш, і він на людей діє”. Пізніше це виявилося правдою. Ми коли вперше записали пісню “Ельдорадо” із моїм вокалом (це, до речі, пісня, що нею називається альбом “Піккардійської терції”) із “Мертвим Півнем”, ми вийшли, а "Джон" каже: “Боже, яке щастя! Нам вдалося. Ми так здружилися за ці кілька тижнів у Польщі, якби на роботі не вийшло, то потім би то все розвалилося... залишилися би просто знайомими”. А потім я почав уже з “Півнем” працювати, записав п'ять-шість речей, коли мене закликав Марек Іващишин...”
Руслана Лижичко та Олександр Ксенофонтов - Проект “Є” Джона: тепер і вісім років тому?
- У Джона не буває нецікавих проектів. Це музика, що живе своїм абсолютно незвичним життям, МІСТОК МІЖ КОСМОСОМ І ЗЕМЛЕЮ. В минулому проекті було щось фатальне, в останньому – більше оптимізму, хоча драматизм зберігається, як довічна константа Джонової музики. Найстрашніше, що розмежовує ці два проекти (перший та другий), – це час, який би міг бути заповнений неординарною музикою Джона.
- Чого навчила співпраця із Джоном над цим проектом?
- Співпраця із Джоном навчила чути музику там, де для інших панує тиша.
- Ви можете впізнати Джонову музику?
- Так, тому що Джонова музика ІНША, якщо почати її розкладати на складові, вона втратить життя.
- Коли і як Ви познайомилися із Джоном?
- Ця інформація зберігається в глибинах підсвідомості, і шлях до неї, на жаль, загублений.
- Яким є Джон?
- Монстр Українського Арт-року.
- Що би Ви хотіли йому побажати на майбутнє?
- Натхнення !
